У мене є тільки слова...
Їх підхоплює вітер і несе в неcвідомість,
розсіваючи, наче порох.
Я, здається, й сама себе не чую...
Чи почуєш мене Ти?
Ось була жменя — і нема.
Знову порожньо...
Слова мої — вчорашні метелики,
порожні надщерблені глеки...
Вони — опале листя.
Інколи здається,
що вони летять.
Летять високо в небо!
А то просто бавиться вітер —
сухе листя
кружляє
кружляє
і падає...
Щоб зрештою стати порохом...
А в Тебе є Слово.
Воно — зерно.
Живе навіть, якщо найдрібніше.
Коли прилітає вітер,
зерня падає в земний порох,
не вмирати, а проростати.
Стати деревом, чиї віти крислаті,
за оселю птахам небесним,
а листя на зцілення всіх народів...
Інколи здається, що Слово Твоє — то камінь.
Скеля міцна, дім на якій не зрушать води потопу.
Але придивитись уважно,
аж то просто Хліб —
і ніхто не піде голодним...
Слово Твоє — то дощ.
Не грім, просто дощ.
Для праведних і неправедних,
і просто спраглих...
Слово Твоє не розвіє вітер.
Бо Ти — Вітер.
Вітер, що ширяв над водами,
коли ще не співали зорі.
Коли адам був просто жменею пороху...
Але Слово Твоє —
засвітило зорі,
і проростило траву,
і намалювало бедрику крапочки, а зебрі — смужечки...
А потім назвало Адама по імені.
І кличеш його по досі:
“Де ти, Адаме?”
Ось я, Господи!
Чи слова мої підхопить Твій Вітер?
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Чего хочет человек... - Богданова Наталья Есть одна современная притча об этом.
Пришел Иисус Христос, переодетый врачом, в палату к неходячим больным, прикованным к постели. Подходит к одному:
"Что у тебя?"
"Ноги не ходят"
"Встань и иди!" - сказал ему Иисус. Тот поднялся и стал ходить по палате.
Иисус сразу удалился.
"Слушай, кто это?"- спрашивают другие больные.
"Не знаю, врач какой-то"
"Ну и как он тебе?"
"Да, как все... не поговорил даже"
